ідейне видавництво

 

«Ми творці і руїна держав…»?

Ніхто, напевно, не зможе сказати, скільки книжок видано українською мовою за всю історію національного книгодрукування. Сотні тисяч? А може, більше? І кожна з них пишеться з метою повідати щось світу. Втім, лише одиниці з них живуть довше, ніж час, потрібний для їхнього прочитання. Це в кращому разі, бо не кожному твору красного письменства чи корисної літератури випадає знайти свого читача.

Сьогодні ж ми є свідками того рідкісного випадку, коли книга, видана 1981 року у далекому Буенос-Айресі в видавництві Юліяна Середяка, повертається, а точніше — приходить до українського читача. Певен, саме про це, працюючи над нею, мріяв автор — Антін Кущинський. Фігура, на жаль, маловідома, але знана в багатьох країнах українського розсіяння по всьому світу — від Парагваю до Австралії і від Канади до… України.

От, власне, про цю працю Антіна Кущинського сьогодні і піде мова.

Збірник нарисів про те, що сам автор побачив протягом багатьох років, проведених між людьми на Срібній Землі (так поетично називають Закарпаття поети). Це не були легкі роки. Край тоді перебував під владою, як прийнято вважати, демократичної Чехословацької Республіки. З останнім, певно, сам автор не погодився б у повній мірі. Бо, звісно, режим чужої влади не був таким, як у сталінському Радянському Союзі, у Польщі з її антигуманними ксенофобськими законами і  практиками чи в гортистській Угорщині. Але й «добренькою» Прага для Ужгорода не була.

З голови не йде один епізод, описаний Кущинським. Цитую за першим, аргентинським, виданням книги:

«Кваси було чисте гуцульське село, досить велике, понад тисячу душ мешканців, де мав я багато знайомих гуцулів з  часу моєї академічної роботи. Школа мала вісім кляс з  дев’ятою додатковою для ненормально розвинених дітей та з трьома філіями в горах. В селі була греко-католицька церква з парохом мадяроном, поштовий уряд з начальником словаком, залізничний двірець з чехами урядовцями і чеська жандармська станиця.

А.Кущинський. Закарпаття в боротьбі        Перше видання, Буенос-Айрес, 1981 року

І ось в цьому чисто українському гуцульському селі школа — в результаті хитро виконаного там «плебісциту» — мала була перейти на московську викладову мову. Це був єдиний випадок на всю Закарпатську Гуцульщину. І це була провокативна причина чому окружний шкільний інспектор чех, великий москвофіл, мене, українця, що знав московську мову, переніс до тієї школи, щоб або поставити мене в прикре становище, або хоч мати одного учителя з-поміж дванадцяти, якби би умів з урядового наказу при науці вживати «вибрану батьками» московську викладову мову.

Я опинився між молотом та ковадлом. З одного боку моральний обов’язок українця, а з другого боку обов’язок державного службовця, яким я був, як державний учитель, виконувати урядове зарядження».

Як це схоже на сучасні ігри з «референдумами за народною ініціативою». Всі ворожі, антиукраїнські сили включають у свої політичні програми й публічну риторику обіцянки, у випадку своєї перемоги на виборах, дати народу право вирішувати свою долю. Насправді ж, як і в процитованому випадку, мова іде про те, щоб спочатку обдурити людей, дати їм чужі орієнтири, а потім, скориставшись дезорієнтацією, зловити велику рибу в каламутній воді.

Не вдалося це тоді і не вдасться це зараз.

Антін Кущинський. Закарпаття в боротьбі                 Друге видання, Київ, 2019 рік

Взагалі, читаючи цю книгу, постійно дивуєшся тому, як важко йшов цей край до соборної України. Через тисячу років угорського панування і через двадцять років чеського. Через москвофільські впливи і совєтські депортації. Через численні зради «своїх» — тих, кому пряник з Будапешта, Братислави чи Москви завжди була солодший за хліб місцевого ґазди.

Оскільки працював наш оповідач учителем, чимало сторінок видання розповідають про працю, побут і справи вчителів Закарпатської України. І раз за разом, слухаючи прості й чесні оповіді вояка, просвітянина і педагога, розумієш, що саме вчитель закладає основу держави і робить це найнепомітніше, але найсильніше. Картини відчайдушної боротьби русинів-українців за свою державу — це біографії тих, з ким у попередні роки працювали Антін Кущинський і його колеги, дуже часто наддніпрянські еміґранти і ветерани програної битви, але не програної війни 1917-1920 рр.

Саме їхні вихованці, діти горян і долинян, взяли у 1939-му році до рук зброю, щоб захистити народжену в умовах хижацького переділу Європи державу. Якій судилося постати лише на частині території Закарпаття, але з мрією про весь український край у складі Соборної України.

Комусь пощастило народитись у свідомій родині, як-от братам Климпушам, комусь допоміг стати громадянином виховник у Пласті, комусь дала силу віра в Бога, і всі разом змогли витворити міф про «одноденну», як її назвав очевидець-британський журналіст Майкл Вінч, але незламну державу. І думаю, що справедливо починати відлік світової війни для українців не з 1 вересня 1939-го, а з 15 березня того ж року, коли на Красному Полі біля Хуста карпатські січовики, оборонці держави Карпатська Україна, дали героїчний бій угорським завойовникам.

Так, вони програли. Бо сили були нерівні. І на світовій шахівниці не було фігури для представництва українських інтересів. Але це теж була лише битва, а не вся війна. Та й зараз Україна проливає кров за право бути на карті світу як справді вільна й незалежна держава. А не зона інтересів Росії.

У книзі Антін Кущинський рясно цитує патріотичні вірші знаних українських поетів Закарпаття, зокрема Василя Ґренджі-Донського, з яким перебував в угорському концтаборі, священика Зореслава і Юлія Боршош-Кум’ятського, рядок з поезії якого я вибрав для назви цього тексту.

Бо, самі посудіть, саме закарпатці у ХХ столітті були громадянами Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Карпатської України, Радянського Союзу і, нарешті, України.

Одні держави вони руйнували, а свою будували. І вірю, що цей процес триватиме вічно.

Вахтанг Кіпіані,

головний редактор інтернет-видання

«Історична правда»

З питань придбання книги звертайтеся за телефоном (067) 110 32 36, e-mail: uvs.books@gmail.com або заповніть замовлення тут.